Про переспективи розвитку Бобровицького району у світлі створених Бобровицької та Новобасанської ОТГ розмірковує Леонід Яковишин, Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля». Поширюємо його допис у повному обсязі.

«Клініка» децентралізаційної ідіотії

В кінці 50-х минулого століття Бобровицький і Новобасанський райони об’єднали в один – Бобровицький. За майже шість десятиліть в укрупненій громаді багато що змінилося в плані як розвитку, так і занепаду. В останньому чи не найбільшу тривогу викликає негативна динаміка в демографії – народонаселення скоротилося більш як вдвічі, район вимирає цілими селами. І це не якась адміністративна одиниця в «глибинці», а та, що входить у стокілометрову столичну зону!

Хтось може скептично зауважити, мовляв, така проблема присутня по всій Україні, нею нікого не здивуєш. І це справді так. Тому і я не збираюся нікого дивувати очевидним фактом. Бо й сам здивований дещо іншим: чому так безвідповідально стоїмо осторонь долі рідного краю, держави в цілому? Чекаємо, що хтось звідкілясь з’явиться і намалює нам райдужне сьогодення й майбутнє? А населення з неба на парашутах спустить?

Насправді ж, на наші голови щедро звалюються лише різноманітні реформи, народжені в Києві державними та партійними невігласами. Правда, в окремих випадках вони супроводжують свої творіння розумними пропозиціями, видно, в цивілізованих країнах «поцуплених», але відразу самі й забувають про них, оскільки електорат падкий на нові ігри в народовладдя, супроводжені гарними обіцянками. Тож навіщо морочитись втіленням тих ділових планів? Так можна й загратися: дивись, народ відмовиться від пустопорожніх ідеологічних ігор і візьметься за справжнє реформування на свою користь!

За прикладом не треба далеко ходити. Третій рік українське суспільство запаморочене децентралізацією влади. Натомість всі геть забули про найголовніше завдання цієї реформи: створювати об’єднані громади навколо спільних проектів розвитку економіки та всієї інфраструктури. І це не український велосипед, його давно й успішно «обкатали» в Польщі, країнах Прибалтики, та й по всій Східній Європі.

На території нашої області утворено 35 об’єднаних громад, але жодна з них не може похвалитися економічно успішним спільним новим проектом розвитку громади.

У газеті «Чернігівщина» від 21 вересня ц.р. опублікована оцінка фінансової спроможності 16 об’єднаних громад за перше півріччя 2017 року. Звернув увагу на графу «Питома вага видатків на утримання апарату управління у власних ресурсах». Так от, у найбільш розрекламованій в області Кіптівській ОТГ лише на утримання апарату управління витрачається 34 відсотки власних фінансових ресурсів. А потрібно ще фінансувати освітні, медичні, культурні та інші соціальні заклади. Не говорячи вже про якийсь розвиток, чи навіть ремонт приміщень… Вся надія на державні подачки? Але рік-два – і їх не буде.

Ще гірша ситуація в невеликій за населенням і територією Макіївській ОТГ Носівського району – 51 відсоток власних надходжень витратили на утримання апарату управління. Натомість в Сновській об’єднаній громаді, єдиній в районі й найчисельнішій в області (24 тисячі), витрати на апарат становлять біля 16 відсотків.

У попередніх публікаціях я доводив, і не лише власними аргументами, а й розрахунками фахівців з Чернігова, що набагато краща фінансова ситуація була б в єдиній Бобровицькій громаді, населення якої дорівнює чисельності найбільш успішних децентралізованих громад Польщі. Та й зараз наповнення бюджету району вважається одним з найкращих в області. А якщо об’єднати села навколо нових проектів економічного і соціального розвитку?

З якою ж метою розривається Бобровицький район на два – як було майже 60 років тому? Аргументованого пояснення ніде не найдете. Хіба що таке: комусь захотілося незалежно покнязювати, про себе й свою рідню подбати. І то поки держава подачки даватиме. А вже є приклади виникнення фінансових проблем в окремих ОТГ.

Чим не тривожний сигнал і для Новобасанської ОТГ, в якій теж немає реального проекту розвитку економіки й соціальної сфери. Бо якби був той проект, то його можна втілювати й без створення окремої громади.

Наше господарство «Земля і воля» розвивається, розбудовується, збільшує поповнення бюджету й без отієї недолугої децентралізації. І ми не єдині такі в області. Та й не всі поспішають поперед батька в пекло. Навіть у нашій «лідируючій» області, зокрема в Новгород-Сіверському районі, не створено жодної ОТГ. На великій Київщині передчасно «народили» лише чотири нові територіальні утворення.

Та повернуся до Бобровицького району. У нас що, більше нічим зайнятися, так кинулися дробити район? Може, після цього десятки молодих новобасанців одержать в рідному селі роботу й не їздитимуть попутками на роботу в Київ, поповнюючи своїми соціальними внесками столичний бюджет? А, може, дитячий садок і будинок культури виростуть, як з води?

Водночас переконаний, що ці вкрай необхідні споруди могли б швидше з’явитися в єдиній Бобровицькій громаді, але, звісно, важлива й одна умова: щоб ініціатор-«самостійник» Левченко займався не створенням собі князівства, а об’єднував для соціального будівництва можливості, скажімо, небідних товариств «Земля і воля» та «Наташа Агро», інших місцевих бізнесменів. Тоді б і державний бюджет швидше пішов би назустріч.

Ця думка не зі стелі взята: ініціатива товариства «Земля і воля» стосовно нашого і державного фінансування будівництва нової дороги між Бобровицею і Козельцем вже втілюється в життя – дорогу почали будувати.

Наведу й протилежний приклад. Наше господарство ініціювало створення в Новій Басані лікувального центру для більш якісної і здешевленої медичної допомоги жителям цього та сусідніх сіл, вже й приміщення підготували. Але замість підтримки цієї ініціативи, в Новій Басані затіяли боротьбу за відокремлення від Бобровиці. А де людей лікуватимуть, і як здешевлюватимуть те лікування, передусім для пенсіонерів, – це абсолютно не цікавить ініціаторів ОТГ, й інформації про це ніде не прочитаєте. Натомість реформатори столичного і місцевих рівнів дурять голови людям статистикою про збільшенням бюджетів в ОТГ, але дуже обережно пояснюють, за рахунок чого збільшилося ті надходження – від державних подачок, які можна назвати сиром у мишоловці.

Згадану вище оцінку фінансової спроможності перших 16-ти ОТГ автори назвали цікавим повчанням: «Громадам є сенс об’єднуватися, якщо вони здатні забезпечувати послуги та сталий розвиток». Відразу ж наголошу, що такий висновок зроблений не абиким , а «За матеріалами інформаційного агентства «Журналіст» та даними Офісу реформ та регіонального розвитку в Чернігівській області».

Тобто, спочатку галопом «наплодили» в області 35 ОТГ (10 відсотків від загальноукраїнської кількості), а потім стали робити такі застереження.? Але хто їх тепер почує? Уже князівські корони приміряні й владні портфелі поділені. А чи заживе електорат краще – те навіть не обговорюється.

Та й ота фінансова оцінка спроможності 16-ти «правофлангових» зроблена поверхово, в ній відсутній, вважаю, найважливіший показник – наскільки збільшилися бюджетні надходження від розвитку місцевого виробництва і сфери послуг. Тобто, це ще раз підтверджує те, що навіть державні реформатори не беруть до уваги ними ж рекомендоване ще на старті децентралізації – об’єднуватися навколо проектів розвитку.

Правда, на третьому році реформи вони почали-таки пояснювати, в яких громадах «є сенс об’єднуватися», але, як каже народна приказка, паровоз уже пішов, на якому ще й завзяті «кочегари». Вони і є найактивнішими носіями децентралізаційної ідіотії – найглибшої ступені розумової відсталості, що характеризується повною відсутністю раціонального мислення.

А об’єднуватися є навколо чого…

Наше господарство невипадково зацікавилося, на перший погляд, не «профільними» питаннями – організацією медичного забезпечення людей.

У нас найбільший в районі трудовий колектив, і пайовиків не одна тисяча. Тож у штаті тримаємо й досвідчених лікарів. Вони займаються профілактикою захворювання, фахове обґрунтовують необхідну матеріальну та організаційну допомогу для лікування працівників.

Останнім часом з кожним днем збільшується кількість прохань про допомогу. Причому, звертаються із заявами не тільки наші працівники та пайовики, а й інші жителі району, в тому числі й із сіл майбутньої Новобасанської ОТГ. А що буде, коли Бобровицька ОТГ згодом відмовиться лікувати за свій бюджет «самостійників»? Чи хоч хто задумується над цим? А ця проблема вже «засвітилася» в окремих ОТГ області.

Колись Нова Басань була центром місцевого виробництва. Зараз розвивається одна торгівля. І це – за 60 кілометрів по хорошій автотрасі від великих промислових Броварів й Києва. Чому не об’єднати можливості цього географічного розташування з фінансовими, технологічними та ресурсними можливостями Бобровиці та інших населених пунктів для створення і розвитку місцевої економіки?

Наше господарство орендує в Новій Басані не основну кількість розпайованих земель, але створило там на базі колишньої сільгосптехніки виробничу дільницю. За кермо тракторів і комбайнів класу «Джон Дір» сіли молоді чоловіки, які вимушені були перед цим їздити на роботу за межи села. А якби запрацювало й новостворене промислове чи побутове виробництво – скільки б ще людей знайшли роботу поруч з домівкою?

І це не якась ілюзія. Наше господарство самотужки створило он скільки нових робочих місць, на які влаштувалися й колишні «кияни». Правда, столиця дещо й розбалувала бобровичан: переважно просяться на роботу охоронника, а на комфортабельні «Джон Діри» багато хто не хоче сідати, хоч зарплата там в рази вища, ніж в охороні. Доводиться приймати на трактори й комбайни бажаючих з інших областей, будувати для них сучасне житло.

Ми показали приклад, як можна спільними зусиллями будувати й ремонтувати якісні дороги. А чому б не створити такий проект єдиної Бобровицької громади? Більше того, одна спроба вже була, за спільні кошти місцевих аграрників відремонтували чималий відрізок асфальтівки. Лише сімейство фермерів Фенюків і копійки на це не дало. Тепер вини в ініціаторах з відокремлення від Бобровиці. Мабуть, щоб не «діставали» їх з дорогами, щоб не заважали додаткової земельки хапонути. Бо їм малувато кількох сотень гектарів землі для фермерства, так вони ще й по два гектари зажадали від держави на кожного члена родини та її прислуги. А на що можуть зазіхнути, коли дорвуться до влади «самостійної» громади? Фенюки – в реальних кандидатах.

Навів лише кілька дуже важливих проблем, навколо вирішення яких і повинні об’єднуватися громади району, бо на державу надія дуже й дуже мала. Хоча, вище згадав приклад, як все ж можна притягнути ту «надію» в район. Для самостійного ж розвитку, як то кажуть, потреба на потребі сидить.

Вдумаймося, в районі немає жодної фахової будівельної організації, хоч будівництво не зупинено. Найбільший обсяг його виконує наше господарство, і весь – господарським способом. Наймаємо й бригади здалека, бо в районі їх немає, і власне сільгосппідприємство не можемо перетворити у будівельну організацію.

Та що там будівництво, в районі немає належного закладу для святкувань весіль, ювілеїв, інших родинних чи корпоративних подій – у сусідні райони їздимо.

А що є в Бобровиці, чи тій же Новій Басані, для належного дозвілля молоді? Де відпочивають наші школярі? Якою теплою увагою з культурними програмами огорнуті наші ветерани? Яким окультуреним куточком мальовничої природи, якою історичною пам’яткою можемо заманити в район туристів?

За всім цим стоять не лише привабливість та патріотизм до рідного краю, а й нові робочі місця, додаткові бюджетні надходження, отже й зростання добробуту людей. Без цього неможливо вирішити й демографічну проблему, з якої почав дану публікацію.

Звісно, працювати над цим важче, ніж організовувати самостійні князівства, знаючи наперед, що ніхто не візьме тебе за шкірки, коли з тієї децентралізації нічого путнього не вийде, а в односельців з’являться нові трудності й проблеми. За останні сто років скільки вже пережили тієї державної ідіотії – і нічого. До перших більшовицьких реформаторів он коли добралися і пам’ятники їхні поваляли…

Видно, лише на загробне покарання розраховують й найновіші реформатори. Придивіться уважніше до їхньої діяльності – ніби останній день живуть. А той день триває й триває, а їм нічого за те не буває. Бо наступна декомунізація (чи деєвропизація) може прийти знову через сто років? Коли проводити її вже не буде кому… Повірте, аж моторошно робиться. А вам, шановні співвітчизники?

Джерело: Земля і воля